PL  RU  EN  FR  UA  SR

ІКОНОСТАС СВІТЛА


АДАМ СТАЛОНИ-ДОБЖАНСЬКИЙ




РОЗВАДУВ, 1954 РІК, КОСТЕЛ І ПЛЕБАНІЯ НАД САНОМ

Розвадув, 1954 рік, костел і плебанія над самим Саном. Неділя, сонячна післяобідня пора. Йду з вічної пам’яті ксьондзом Олександром Зємянським на несподівано запропоновану ним прогулянку.

 

– Хочу почути для самого себе, чому пан професор залишається вірним Православній церкві? Вже третій рік Ви працюєте для костелу. Я Вам дуже вдячний за виконані вітражі, поліхромію, за радість і науку, яку Ви даєте парафіянам в Розвадові та всім іншим, хто тільки зайде до нашого костелу.

 

 

– Дякую також, що Ви не поступилися і не дослухались моїх зауважень, коли я пропонував, щоб в костелі не було занадто багато текстів на вітражах і поліхромії. Отож, признаюсь Вам, як сильно я був зворушений, коли сам на сам став навпроти слів, уміщених під образами, перед словами, які мені відомі майже з дитинства. А скільки ще людей після мене буде читати ці слова, і для скількох вони будуть одкровенням!

 

– Як особа духовна, я усвідомив собі важливу, пояснюючу роль закону Божого. Ці слова наштовхують до роздумів над самими зображеннями і їх мистецькою цінністю. Нині, хочу почути від Вас чесну відповідь, чому Ви оздобили нам костел, а самі надалі тримаєтесь церви? Я знаю, які скарби християнства збереглись у Церкві. Ми однаково розуміємо Євангеліє, щоправда є один момент, чи не вважаєте Ви, що причиною всіх нещасть, які спіткали Церкву, є її відірвання від єдності з Костелом?

 

– Різні біди і загрози били і надалі б’ють Костел, а він стоїть, бо стоїть на камені – на Петрі і його наступниках – намісниках Господа. Стоїть Костел і розцвітає щораз новими святими. А Церкви вже майже немає, і навіть те, що залишилось стало далеко не таким, як було. Ви про все це знаєте, бо живете у Варшаві, і все це Вам більш знайоме. Я не очікую від Вас ні богословських, ні історичних роздумів, хочу тільки знати, чому ми ось тут в костелі є єдністю, однак не маємо спільної назви? З цієї нашої розділеності користають тільки атеїсти, а нам від цього тільки сором і згуба.

 

– Шановний отче, мало-де мені так добре працювалося, як тут, у Вас. Дякую за довіру, яку Ви висловили під час сьогоднішньої прогулянки. Розумію, що Ваша розмова не має на меті ані «навернення», ані діалектики. Ви знаєте, що я працюю не для зарплати, і не для похвал. Завдяки Вам я можу подякувати Богу за все добро, яке мене спіткало в житті і за все перед чим мене Господь оберігав давніше, і в період окупації, і після визволення, та й останнім часом.

 

– Я лишаюся в Церкві, бо там найкраще, там я народився, і за вірність Церкві в житі я плачу дорогу ціну. Там, посеред тих скарбів, які ще збереглися, я хочу врятувати навіть найменший з них, і найменший порох хочу прибрати. Там є святість, і тому її безперервно атакує сила лукавого вогнем і пихою. Безперервно – власне тому, що + Бо де двоє чи троє в + Ім’я Моє зібрані, там Я серед них (Матвій 18, 20), отже і в церкві, де ми також співаємо + Нехай святиться + Ім’я Твоє і + визволи нас від лукавого.

 

– У кожній церкві є ікона Спасителя і ми молимося біля неї, бо віримо, що + Хто тіло Моє споживає та кров Мою п’є, той має вічне життя (Матвій 26,27, Марк l4,23, Лука 22,20, Іван 6,54), + І коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любови не маю, то я ніщо! (1 до Коринтян 13,2) – попереджує наc св. Петро – Апостол Народів і остерігає, щоб ми не вважали себе за непогрішимих і тих, що мають право панувати. + Не на таблицях камінних, але на тілесних таблицях серця (2 до Коринтян, 3,3). Власне св. Павло і св. Петро в Церкві є першими з-посеред апостолів.

 

– У кожній церкві, на іконостасі, перед вівтарем є ікона Пречистої Діви. «Богородице Діво, Чесніша від херувимів і незрівнянно славніша від серафимів, що породила Бога Слово непорочно» – тими словами в Церкві ми Її безустанно славимо. Власне в Православній церкві знаходяться Її ікони, і ті, з часів Русі, і Матір Боже Ченстоховська, і Неустанної Помочі з Риму – також відома як чудотворна. Чудотворних ікон Богородиці є в церквах безліч, а чуда, які вони сотворили, відомі у цілому світі. Неперевершену красу мають також слова і співи, якими в Церкві ми славимо Богородицю. Ці ікони показують нам усе життя Матері Божої: + Різдво Пречистої від св. Йоакима і св. Анни, + Введення Її, ще маленької, в Храм, + Благовіщення, + Зустріч Марії і Єлизавети, + Різдво Христове, + Втеча до Єгипту, + Під хрестом на Голгофі, де Їй Розп’ятий сказав: + Оце, жоно, твій син!, а св. Івану + Оце мати твоя! (Іван 19, 26) та, на кінець, + Успіння Пресвятої Богородиці. На цій іконі зображений Спаситель, оточений мандорлою, що знаменує Його славу та серафими біля Її тіла. А у верхній частині ікони ангели несуть Її до неба.

 

– На основі тих ікон я малював вітражі. Я також співав в церковному хорі на церковнослов’янській мові. Не завжди можна сучасним словом передати, перекласти повноту і багатство тієї глибокої мови. Невеличка частина з того багатства церковної ікони збереглася до наших днів. Віки ненависті нищили ці скарби в Греції й Італії, Єгипті й Малій Азії, в Грузії, на Балканах і Русі, не говорячи вже про польські землі. Сьогодні, завдяки численним професійним літературним виданням, можемо побачити нові відкриття забутих ікон, мініатюр, мозаїк, фресок та інших творів церковного мистецтва.

 

– Коли ми спокійно подивимося на сучасні «досягнення» сакральної архітектури, малярства, співу, стає зрозуміло, чому сили лукавого так завзято нищили глибину і силу мистецтва минулих сторіч, передовсім шедеври церковного мистецтва. Наші дні відкривають відсутність змісту, мети і сенсу Костелу, заплутаного в лабіринті догм.

 

– У зв’язку з тим, невинним і наївним є те, що сьогодні творить міщанська безглуздість ренесансних натуралістів, які були за панібрата з кожною святою темою і кожною святою особою. Спитаю я Вас, чи до сьогоднішнього дня хтось в Костелі мав які-небудь проблеми з темою Святої Трійці? Перша Особа Святої Трійці у постаті старця, з лівого боку котрого представлений Спаситель. Адже усі християни, без огляду на конфесію, читають: + Ніхто Бога ніколи не бачив, Однороджений Син, що в лоні Отця, Той Сам виявив був (Іван 1, 18).

 

– Вважаю, що ми повинні пригадати собі зі Старого Заповіту як Авраам зустрів трьох подорожніх. Побачимо тут відому нині у цілому світі, повну змісту ікону + Святої Трійці та її творця – чернця-іконописця Андрія Рубльова. Яка ж тут є незрівнянна краса, глибина бачення. Три рівноцінні Постаті Ангелів біля вівтаря – це +ОТЕЦЬ наказує, +СВЯТИЙ ДУХ благословляє, +СИН підносить чашу за гріхи світу.

 

– То ж з цієї чаші виникають всі образи Нового Заповіту. Всі вершини християнства, його святі й мученики опираються на Євангелії. На нього також опирається й наше бачення часу, космосу, атому, видимої вічності в кольорі хмар, в русі усього, в мовчанні квітів.

 

А «Filioque» наказав прийняти папі Урбану в ІХ віці, як ми вже нині знаємо, німецького імператора. Папа не міг відмовити цісареві, бо не давав собі ради з бунтами в Італії. І, навіть після того, як він погодився, то й так наказав вирізьбити на срібних таблицях апостольський символ віри та розмістити ці таблиці в костелі без «Filioque», щоб «не дратувати греків». Якщо створили мене з доброї волі, мушу його слухати, але не самовільно і в межах мені визначених. Бачу я, що й імператори, і папи римські залишаються в минулому, але те, що вони вчинили – не минається, залишається, і понині ділить.

 

– Залишаючись вірним Церкві, я оформляю костели з такою ж самовідданістю. Ми разом промовляємо + Отче наш, Нехай святиться Ім’я Твоє, визволи нас від лукавого і разом так само розуміємо глибину + Я Світло для світу, + Я воскресення й життя. Збави нас від лукаваго, того який підтримує всі поділи, і під знаком Святого Хреста навіть хрестові походи організовує, а хрестоносцям дозволяє називатися орденом Найсвятішої Діви Марії. Ми знаємо про навернення, проти чого так гарно і переконливо виступав у своєму листі від 1622 року великий канцлер Леон Сапєга. Ми знаємо й про пацифікації 1938 року, про очищення польського пейзажу, нищення церков недалеко звідси – на Холмщині.

 

– Мені важко нині, у цьому місці, говорити +І прости нам наші гріхи, особливо, коли бачу у Варшаві, біля кафедрального собору пам’ятник королю з хрестом і мечем, до якого писали з Риму, що він замало схизматиків у кров занурив. Рим стоїть, а Церква майже під землею, але на тій стороні ще виявиться, якою безліччю святих цвіла власне Церква.

 

– Так, я можу відповісти на Ваше питання, чому я лишаюся в Церкві і якою є наша єдність? Хочу бути, як на сповіді, вірним церковній автентичній святості й традиції, а чого не розумію, того й не смію малювати, а навіть запропонувати. Я йшов вчитися до Академії мистецтв малювати портрети, хмари, далечінь, коней. А бачите, шановний отче, як ми вставляли кінні постаті святих навпроти ризниці, то виявилося, що й коней ми обоє любимо.

 

– Взятися до самостійної праці в костелі мене підштовхнув вічної пам’яті професор Людвіг Ґардовський. Він навчив мене самостійного, пластичного мислення у ділянці змісту, ситуації, матеріалу і планування дій. Завдяки цьому, я нині наважуюсь братися за різноманітні завдання, теми в різних ділянках мистецтва, у тому числі пов’язані з мистецтвом шрифтів, графікою, оформленням книжок, архітектурою і урбаністикою, фресками і вітражами. Після професора, я також вчив студентів мистецтва шрифтів, працюючи на кафедрі, спільній для всіх факультетів Академії. Вчив я їх абстрактного мислення, про знаки букв та їх поєднання в групи, про їх інтерпретацію з метою осягнути поставлену ціль. Вчив, що тему треба не тільки пізнати перед проектуванням, але її зрозуміти і полюбити, вважати її власною. Кожний, навіть той найменш здібний, повинен творити так, щоб глядач вважав його твір за власний.

 

– А коли, після отримання диплому на факультеті малярства, я пішов попрощатися до вічної пам’яті професора Ігнатія Пєньковського, то почув від нього такі слова: «Радію, що можу, а навіть вимушений до Вас звертатися, Пане колего. Думаю, що ми з Вами однодумці у тому, що малярство, та й все мистецтво, – це ніщо інше як логіка й рішення. Ми знаємо таємницю, щоб щось творити треба це дійсно любити. До побачення, Пане».

 

– Не знаю, на скільки я люблю, але знаю напевно, що Божий світ виразно промовляє до людини, що немає нічого важливішого та красивішого, ніж добро і самопожертва. У цьому ми єдині, а те, що офіційно ми перебуваємо окремо, свідчить про присутність пихи й лукавого, які йдуть там, де є найгарніше, де знаходиться святість. Тому єдина, продиктована для нас Спасителем молитва, починається від захоплення – вдячності + Нехай святиться + Ім’я + Твоє, а закінчується – визволи нас від лукавого!

 

– +Він для нас єдина опора, і є там, де двоє, або троє зібрані в +Ім’я Його. Об’єднані, й крім цього, нічого іншого не хочуть, тільки бути Йому гідними. Зустріч з Ним наказав нам (Іван 6, 57) під двома постатями. Ясно також, що гідно приступати до Євхаристії – це перша і єдина передумова, бо по-іншому це робити – не варто.

 

– +Він також заповідав переслідування. Вони приближують і освячують (Іван 15, 18) навіть тих, які сумніваються та знають, що таке падіння. Ми всі живемо завдяки існуванню на цій землі, та в цьому тисячолітті, безлічі мучеників Церкви та інших «дисидентів», а найстрашнішим є те, що були з-посеред них мученики, закатовані також в ім’я Христа, заміненого на непогрішимий меч і у додатку «непогрішимий».

 

– От так і були, з бісівською силою і шаленством, руйновані й профановані вівтарі, церкви, ікони, келихи, хрести. Крім цього, ось що мене особливо тримає і наказує лишатися в Церкві. У 1925 році, в 6 класі гімназії в Мєхові, вихователь – вчитель латини так звернувся до мене під час роздавання свідоцтв: «Коли ти нарешті перестанеш в польській школі, у Польщі, вписувати на свідоцтві своє віросповідання, коли ти нарешті перехрестишся!» Я, на це, може трохи наївно, так йому відповів: «У мене п’ятірка з римо-католицької релігії і наш ксьондз Броніслав Свірщевський з Духовної римо-католицької академії в Петербурзі не тільки дозволив мені ходити на уроки релігії, але також вчив нас, що хрещення є одне і смертний гріх має той, хто перехрестив хрещеного вже раніше Ягайла». «Сідай – ти не Ягайло» – почув я на це.

 

– 1904 рік, ще перед моїм народженням, моя святої пам’яті Мама говорила до мого святої пам’яті Батька: «я з тобою поберуся в церкві, а якщо нам народиться синок, назвемо його як Міцкевича – Адам і охрестимо в костелі». Я народився першим, батьки пішли до ксьондза, з яким домовилися, що він прийде до нас до хати. Прийшов він, ще й узяв зі собою жінку судді, та дав батькам підписати посвідку. Прочитали її батьки та й так відповіли ксьондзу: «Вибачте нам, але ми однак будемо хрестити дитя в церкві, тут в цій посвідці є стільки вимог, що ми до кінця життя не зможемо їх виконати». Ось так і охрестили мене в церкві. Але що конкретно було написано в тій посвідці в хаті ніколи не говорилося. Нині я знаю – було там зобов’язання для мами, щоб вона ніколи в житті мене не вела до церкви.

 

– 1923 рік – випадково я довідався про родичів батька, які жили у Польщі. Багато було проблем, поки ми отримали з польського консульства в Харкові дозвіл на репатріацію. Нелегко було також заїхати до Польщі, а тут, замість щирого привітання, ми опинилися в прикордонному «карантині» в Дорогуску. Раз в житті я бачив сльози батька, коли він побачив в бані голе і пострижене, лисе, охоплене жахом дівчатко – мою сестру. Вона мала гарні, ясні коси. До Варшави нас привезли під охороною поліцая прямо до в’язниці Повонзки. Ночували ми окремо, мама з сестрою в жіночій камері, а я з братом – в чоловічій. Мій батько, як колишній суддя, ночував з речами в коридорі. На другий день мій дядько Антоній, який був викладачем Варшавського політехнічного інституту, два рази приходив підписувати різні документи, у тому числі також зобов’язання, що візьме нас на утримання і дасть житло. В тих документах, я випадково побачив, що нас прописали у Варшаві, як осіб «східно-католицького» віросповідання.

 

– А тепер час на жахливу сторінку. У 1944 році парох з Мєхова – ксьондз Й.В. підняв слухавку й відізвався до мене такими словами: «зараз я задзвоню в німецьку поліцію, але не дозволю профанування римо-католицького цвинтаря!» Тіло нашої святої пам’яті Матері ми перевезли до Кракова, щоб поховати її біля Батька, В могилі, яку ще за життя купив наш Тато. Це були часи гітлерівської окупації. Закінчувався день, падав дощ. Маму ми поховали там, де ксьондз дозволив грабарю викопати могилу.

 

– А ось ще одна «квіточка» – прикрість, яку я з радістю заплатив за мою схизму. Невдовзі після отримання атестату зрілості, в сонячний день я зустрівся з приємною, старшого віку вчителькою польської мови Марією Соколовською. Поклонився їй, а вона затрималася на тротуарі та й каже до мене: «Дивно я себе почуваю, як зустрічаю Вас, Добжанський». Чому так? – питаю. Може чимось я Пані професоре завинив? «– Але ж ні, нічим» – відповіла. «Тільки я вважала, що Ви, Добжанський повинні були мати у свідоцтві три четвірки, замість п’ятірки і двох трійок, і тому поставила Вам чотири з польської мови». – Пані професоре, але я не заслужив ні на що більше і не розумію про що Ви говорите, бо з математики я кращої оцінки не міг мати – я її не розумів. Про які три четвірки і дві двійки Ви говорите? А вчителька на те: «Під час педагогічної конференції пан В.В. сказав, що якщо я в польській гімназії поставлю схизматику п’ятірку, то він знизить свої четвірки з історії й психології на трійки». Ось так було. Як же при цій нагоді не згадати пана Свєнтославського, який став міністром віросповідань і публічної просвіти відразу після того, як з учнями своєї гімназії, будучи там директором, у одне з великих державних свят замінував церкву святих Кирила і Мефодія в Хелмі?

 

– Щойно я довідався, що: «ксьондз Зємянський з Розвадова був євреєм» – відразу ж цей священик став мені ближчим. Де лише можу підкреслюю, що геній польської поезії Тувім – також єврей. Святість дітей не з одним Корчаком, і не з одною Едіт Штайн, я уже показав на своїх вітражах. Вдалось мені пізнати незрівнянну глибину синагогальних співів. З захопленням я оглядаю неперевершену точність єврейських рукописів на пергамені. А колись, весною 1939 року, біля Академії мистецтв, в парку, я зустрів колегу-приятеля Шейдлера – єврея з Лодзі, який на моє запитання, над чим так задумався, та що чути вдома? відповів – «невдовзі побачиш, що не буде тут ні нас, ні навіть ластівок». У 1945 році поїхав я в село і дійсно, не було там ластівок – от так і пригадав ту давню розмову.

 

Ось це і все на тему тієї прогулянки над Саном і запитання ксьондза пароха з Розвадова. Я знаю, що беру участь в кожній будові і відповідаю за кожне руйнування. Тим більше, що я щоразу більше переконуюсь в тому, що доки ходитиму по землі, доти буду боротися і працювати для краси.

Ксьондзу Зємянському дякую за питання, а пишу це, бо й рідним й чужим мушу дати відповідь: + Всяк дар совершен свыше и всякое да хвалит Господа.

 

Адам Сталони-Добжанський


| ГОЛОВНА | КОНТАКТ | НОВИНИ | ХУДОЖНИК | ТВОРЧIСТЬ | КАТАЛОГИ I ДРУКИ | ФIЛЬМИ | ВИСТАВКИ | ПАТРОНАТИ | Deep. © 2011-2017