PL  RU  EN  FR  UA  SR

ІКОНОСТАС СВІТЛА


АДАМ СТАЛОНИ-ДОБЖАНСЬКИЙ




СПОГАДИ МИТЦЯ (1984 РІК)

Анна, дочка митця: Скажи мені будь ласка, хто із Сталони-Добжанський повернувся до Польщі, а хто ні?

 

А.С.-Д.: Почнемо по-черзі, за хвилину про все довідаєшся. Володислав служив у кінній імператорській гвардії в Варшаві і, крім цього, займався управлінням маєтками. Він добре розумівся на конях, та їх продажем.

 

 

Володислав – це брат твого батька, що з ним сталося?

 

А.С.-Д.: Він мав одну незалагоджену «справу честі» – його звинувачували в шахрайстві. В якому шахрайстві, запитаєш? Отож, одного разу він продав четверо гарних, буланих коней з чорними гривами і хвостами, та чорним пасмом на хребті. Весною в одного з таких коней пасмо зникло, як відомо весною коні линяють. А насправді, це пасмо дядько звичайно взяв і намалював. Здається, що був з нього дійсно добрий маляр, бо чорна смуга протрималася і не змилась цілу осінь і зиму. Другим братом був Фелікс – тобто мій тато, а найменшим – Станіслав. Станіслав дуже невдало одружився з дівчиною, яка працювала в їхньому домі наймичкою. Як вважалося, у ці часи – гіршого падіння бути не могло. То ж, вона була православною, селянкою та ще й наймичкою. Фелікс також перебував у мезальянсі, але значно меншому – його дружина була наполовину шляхтянкою та мала середню освіту, власного коня, власну кімнату, служницю, була секретаркою підприємця Терещенка. Власне там вона познайомилась із молодим поляком, який потрапив у цю місцевість на посаду судді. А вона щойно закінчила середню школу, але вчитися в університет не пішла – не було грошей.

 

А що сталося із Станіславом?

 

А.С.-Д.: Після того як Станіслав одружився із наймичкою, родина його прокляла. А, оскільки він, як і решта Сталони-Добжанських, не мав лагідного характеру, то сказав на сімейному зібрані: «Як Ви так, так і я – до побачення. Я Вас вже не знаю». Таким чином, його діти жили в Україні, Росії і Білорусії, але нічого конкретного ми про них не знаємо.

 

Після того як почалася революція ви поїхали в Прилуки, і що далі?

 

А.С.-Д.: Покусав там мене скажений пес, властиво, маленька собачка, але, мабуть, рани були великі, бо мене повезли до лікарні в Київ, де я пройшов курс дуже неприємних уколів в живіт. Коли батько віз мене в лікарню, сказав, якщо буде нагода, щоб я пішов на вулицю Бульварну – Кудрявську, номер будинку вже не пам’ятаю, та відвідав там Фелю Янковську.

 

А ким була Феля Янковська?

 

А.С.-Д.: Це була моя двоюрідна сестра. Прийшов я до неї і кажу, що так і так, я приїхав лікуватися. Вона сказала, що дуже добре, що я зайшов, бо вона через два тижні виїжджає у Польщу як репатріантка, і звідти пришле нам запрошення. Минуло трохи часу і запрошення дійсно прийшло. Після цього, в Прилуках ми почали збирати документи та фотографії. За документами, які дозволяли репатріацію я їздив у Харків – в польське консульство. Батько не міг їхати, бо часи були неспокійні, він побоювався, що його можуть застрелити.

 

Це все відбувалося у 1922 році?

 

А.С.-Д.: Ні. Це вже був 1923 рік. Протягом цілого 1922 року ми жили в Прилуках та збирали потрібні документи. Коли їх зібрали, поїхали в Шепетівку, звідки йшли потяги у Польщу. В Шепетівці, коли ми уже сіли в поїзд, здали речі в багаж, виявилося, що немає однієї печатки, яку могли нам поставити тільки в Харкові. Що нам було робити? Мама вирішила: тато їхати не може, Адама також небезпечно пускати і, тому поїде вона сама – їй нічого не зроблять. Уяви собі, що перевезти всі наші речі з тієї Шепетівки в Польщу вдалося лише дякуючи добрим людям, так як не було чим заплатити. А ми ще там сиділи майже місяць, поки мамуся не приїхала з тією печаткою. Коли ми приїхали в Польщу, тут також відразу почали перевіряти документи. Всі вже поїхали далі, а ми потрапили у карантин в Дорогуську. Першу річ, яку там робили була дезінсекція вошей. Всі наші речі забрали. Для дезінсекції був призначений спеціальний локомобіль, у який складали всю одежу людей, так, що вони лишалися майже голими. А в цьому локомобілі пара під тиском нібито вбивала всіх комах. Одним словом, коли наш одяг звідти вийняли, то всі рукави зменшилися майже до ліктів. Одяг був такий пом’ятий, що випрасувати його було неможливо, та й прасок не було.

 

А що сталося з тими речами, які ви раніше відправили?

 

А.С.-Д.: Їх нам віддали. Речі чекали на нас вже на польській стороні. Але, після того як ми потрапили в карантин і я побачив поліцію з голими багнетами, яка нас оточувала, мені захотілось швидше повернутись назад. Я думав, що репатріантів зустрінуть приязно, а може навіть урочисто. А тут поліцаї, прикордонники, дезінсекція. В Дорогуську ми перебували два тижні. Раз в житті я бачив сльози батька, коли він побачив в бані голе і пострижене, властиво лисе, охоплене жахом дівчатко – мою сестру. Вона мала таке гарне волосся. Потім нас повезли під охороною поліцая до Варшави. До столиці ми потрапили тому, що ми приїхали на запрошення мого дядька Антонія, який був викладачем Варшавського політехнічного інституту.

 

А як він потрав з Бессарабії до Варшавської політехніки?

 

А.С.-Д.: Цього ніхто з нашої сім’ї не знав. Після того, як нас привезли до Варшави, ми спочатку потрапили до в’язниці. Ночували окремо – мама з сестрою в жіночій камері, а я з братом – в чоловічій. Мій батько, як колишній суддя, ночував в коридорі. Я – тоді найстарший з-посеред дітей – був дуже злий, жалів, що ми приїхали у Польщу. Коли нас помістили в камеру, люди, які там були почали нас питати – хто ми? Всі думали, що ми кишенькові злодії.

 

І що було далі?

 

А.С.-Д.: Там в камері, ми казали, що ми репатріанти. Але нам ніхто не вірив. На другий день прийшов мій дядько Антоній, начальство почало питати його, хто ми? Він сказав, що ось – це мій брат, а це його жінка, а це діти. Його питали: чи ви знаєте їх особисто? Дядько відповідав, що ні, але знає брата і його дружину. Очевидно, якщо вони кажуть, що це їх діти, значить так і є, бо чиї ж тоді вони? А урядник далі: а чи бачили Ви їх раніше? Дядько на те знову – ні, бо вони ж малі були, а бачилися ми вже давно. І наступне питання: а чому вони православні? і т.д.

 

Розумію, що питання про віру мали велике значення?

 

А.С.-Д.: А як же. Це було причиною того, що нас забрали до Дорогуська, а потім, під конвоєм, поліцаї привезли до Варшави і кинули до в’язниці. Коли нас нарешті випустили, ми поїхали до дядька Ксаверія, який жив під Варшавою. Він мав велику квартиру, довкола чисте повітря, та й дешевше там було жити, ніж у великому місті. А нас було п’ятеро. Тато позбирав різні документи і вислав прохання про працевлаштування до Міністерства юстиції. Минуло два-три місяці, і він таки отримав посаду в Мєхові.

 

А коли ти почав працювати в Академії?

 

А.С.-Д.: У 1927 році я здав екзамен на атестат зрілості і вступні екзамени в Академію мистецтв у Кракові. Тоді Академія була сто разів більш прогресивнішою та демократичнішою, ніж нині. Нікому навіть думка не приходила питати, ким є твій батько чи мати? Не було значення, чи вона була прачкою, чи графинею. Нікому не приходило в голову питати, чому ти хочеш вчитися у того професора, а не в іншого. Всі розуміли, що це нормально, кожен хоче вчитись у вибраного професора, щоб щось конкретно вивчити. Я вчився скульптури у професорів Яроцького і Дуніковського. Далі у професорів Паутша, а потім у Пєньковського і Камоцького. Протягом певного часу ходив на вільні лекції Мегоффера.

 

Що це значить вільні лекції?

 

А.С.-Д.: У тих часах можна було прийти на лекцію, або до майстерні викладача і, якщо було вільне місце, то послухати, або й почати працювати. Я тоді додатково працював в управлінні студентського кооперативу «Братчик», який допомагав студентам у працевлаштуванні. У зв’язку з цим, одного разу, разом з колегою Станіславом Вествалевичем, ми пішли до декана Яроцького, полагодили з ним різні справи, та й вже збиралися виходити, як він нас попросив затриматись на хвилинку та й каже: «Раджу Вам Панове, щоб ви записалися на лекції до нового професора з Варшави». Ми запитали який предмет він буде викладати і почули у відповідь, що це буде мистецтво шрифтів. Не було виходу, то ж не можна було відповісти декану, що ми не плануємо працювати у друкарні, а хочемо стати художниками. Отож, і погодилися на його пропозицію. Спитали тільки, як довго буде тривати курс, на що почули, що шість тижнів, а потім, якщо будуть бажаючі, то може новий професор буде й далі працювати в Академії. Таким чином, я познайомився з професором Людвіком Ґардовським, який спочатку приїжджав з Варшави на два-три дні, потім повертався і знову приїжджав. Пізніше виявилося, що на його лекції замість шести тижнів я ходив два роки, а ще пізніше разом з ним, майже 30 років, навчав мистецтву шрифтів наступних студентів. Він був дуже добрим і цікавим викладачем, студенти з його майстерні не виходили до пізньої ночі, допоки не приходив сторож, здається його прізвище було Новак, і просив: Пане професоре, може Ви вже підете, бо я о п’ятій маю вставати, щоб розтопити печі, а вже десята вечора, і треба замикати Академію?

 

А крім Ґардовського, хто ще тебе навчав?

 

А.С.-Д.: Професор Пєньковський, але й професор Дуніковський також просив мене такими словами: «Прошу Пана лишитися у мене на скульптурі, бо малярство має набагато менше значення». Запам’ятались мені слова Пєньковського, коли після отримання диплому на факультеті малярства, я пішов до нього попрощатися: «Радію, що можу, і навіть вимушений до Вас звертатися, Пане колего. Ми згідні з Вами, що малярство, та й все мистецтво, – це ніщо інше, як логіка й рішення. Ми знаємо таємницю, щоб щось творити, треба це дійсно любити. До побачення, Пане».

 

Тато, а що треба було зробити, щоб отримати диплом?

 

А.С.-Д.: В цей час, щоб отримати диплом не здавали екзаменів перед державною комісією. Виконували дипломну роботу та здавали звичайні екзамени, наприклад із скульптури, графіки і теоретичних предметів. Крім цього, я здавав екзамен з педагогіки. Все відбулося без проблем, хоча було й кілька комічних ситуацій.

 

Що було комічним?

 

А.С.-Д.: В цей час в Промисловому інституті працював професор Гомолаж, зрештою дуже приємна людина. Він спеціалізувався в теоретичних питаннях. Отож, задав мені таке питання: «Як Ви вважаєте, навчання малярства в середній школі є потрібним чи ні?» Я на це написав два слова: «Aurea mediocritas», по-латині – «золота середина». Покликав мене ректор Паутш і каже: «Пане Адаме, трохи шкода Ваших грошей, які заплачені за екзамен – Ваша відповідь образила екзаменатора». Я на це так відповів: «Пане Ректоре, а як Ви вважаєте, треба забороняти навчання малярства в школі, чи може підтримувати?» На що ректор сказав: Може Ви маєте рацію, але прошу написати відповідь щонайменше на пів сторінки. Де ж це бачено, щоб замість відповіді на екзаменаційне питання було латинське прислів’я? Це є зневажливе ставлення до професора. Професор таку відповідь Вам не зарахує.

 

А що це тобі прийшло в голову так по-латині відповісти? Ти знав латиські прислів’я і крилаті слова напам’ять?

 

А.С.-Д.: В ці часи, людина, яка здобула середню освіту, повинна була знати такі речі.

 

А коли ти почав розмальовувати перший костел?

 

А.С.-Д.: Під час навчання в Академії, я поїхав побачити костел в Гаркловій на Підгаллі. Будучи там, відвідував мене мій колега Владек Ціхонь. Він попросив: – Адаме, я захворів, мусиш мені допомогти. – У чому можу тобі допомогти? – питаю. А він: – Костел розмальовувати. А я до нього у відповідь: – Слухай, то ж я тільки коней малюю, як же я буду костел розмальовувати? Крім того, ксьондз може мене вигнати, бо схизматик в костелі працювати не може. Мій колега на це відповів так: – Ні, це мудрий ксьондз, і він вже знає, що ти будеш поводитися в костелі так, як у своїй церкві. Мусиш поїхати і мені допомогти. Таким чином я й потрапив до Гарклової, де працював два роки.

 

А чому так довго?

 

А.С.-Д.: Спочатку костел розмальовували, потім були ще праці будівельні, та й дзвіницю треба було перебудувати і дах ґонтом покрити. Добре нам там працювалося. Ксьондз, що міг, те нам давав – бувало мед, бувало кожух і т.д., подібно, як багато років пізніше, владика Василь в церкві в Городку.

 

Тобто ви туди їздили, ще якийсь час? Чи були там постійно?

 

А.С.-Д.: Ні, постійно ми там не були. Одного разу, я знайшов на горищі старовинне дерев’яне перекриття, а на ньому – відомі нині «дембнянські» поліхромії. Ці зображення ми майже протягом цілої зими реставрували, а потім поїхали до Кракова. І тут вийшла смішна ситуація. Виявилося, що ні Шидловський, який був реставратором і професором університету, ні Копера – директор Національного музею у Кракові, не дали ксьондзу грошей на перебудову і новий монтаж тієї старовинної поліхромії. Хоча ксьондз і ми були готові цю поліхромію, яку ми з Владком відновлювали зняти, а потім, після реставрації, знову змонтувати на старих балках. У тих часах місцеві горяни були бідними людьми. У селі Шлембарк панував майже голод, а проживало там лише сімдесят вірних. Ксьондз також не мав грошей. Отож, частину тих дошок з поліхромією ми помістили на стелі в дзвіниці, а решту – погрузили на фурманки і привезли до Кракова.

 

Невже всі ці дошки ви знайшли на горищі?

 

А.С.-Д.: Так. Коли ремонтували костел ще перед нами, ці середньовічні дошки зняли і, вже як немодні, але ще добре збережені, поскладали на горищі, утворивши при цьому другу стелю, а сам костел помалювали і перебудували на дерев’яний храм, у стилі камінної готики. Костел у Дембні дув філіалом костелу у Гарклі. Поліхромія в Гаркловій була зроблена в той час, що й поліхромія в Дембній, можливо й раніше. Коли ми привезли дошки з поліхромією до Національного музею в Сукєнніцах, прийшов директор Копера, подивившись на них, сказав: – Не знаю, чи це експонат для музею? Поліхромія виглядає надто новою. Мій колега Владек і я почали йому пояснювати, що це старовинні трафаретні зображення, і щоб їх оцінити, треба побачити в комплексі, так як у фрагментах видно лише кілька кольорів. Однак директор далі не був впевнений, у тому, що об’єкт є музейним.

 

І що було далі? Ви почали відновлювати дошки?

 

А.С.-Д.: Так. З огляду на те, що в багатьох місцях зображення були повністю стерті, ми хотіли розпочати їх повну реконструкцію Але що ж було робити, коли директор не хотів їх взагалі бачити? Ми зустрілись із заступником директора Бучковським – дуже приємною людиною, який нам порадив трохи понищити ці дошки, зробивши таким чином їх трохи старішими. Отож, винесли ми їх на балкон в музеї Сукєнніци. Цей балкон виходить на вулицю Братську. Владек Динар і Владек Ціхонь поливали їх водою, а я ходив по них ногами. Таким чином ми їх зробили старшими. Коли прийшов пан Копера другий раз сказав, що якщо знайде стелю, то повісить її у музеї. Ось така була похвала. А ще пізніше директор Копера поїхав до Гарклової: ксьондз написав лист, що він хоче подарувати музею також дошки, які у нього лишилися. Потім мені розказували, що Копера зайшов в костел, і спитав ксьондза: – Ну де ж ті дошки, що Ви хочете подарувати? А ксьондз йому у відповідь: – Ви, пане, увійшли в костел, то спочатку будьте ласкаві знайти капелюха.

 

То що він в храмі капелюха не зняв?

 

А.С.-Д.: Так. А по-друге, сказав йому ксьондз: – Ви стоїте на тих дошках, по які приїхали, бо ми мусили їх тут поскладати. В костелі тоді був ремонт, стояло риштовання і ці дошки зняли.

 

Тато, може ще щось мені порозповідаєш про студентські часи?

 

А.С.-Д.: Добре, в бурсі Буркенмеєра жив тоді зі мною Вацек Шарбінський; тоді його прізвище було Курка.

 

Тобто він пізніше змінив прізвище?

 

А.С.-Д.: Так. Але було це так. Одного разу ми довідались, що Курка має зламані два ребра. Ми спитали як це сталося? Він розповів, що в гуртожиток приїхав його колега Ян Вовк, досить худенький студент. Він вже помер.

 

А Курка як виглядав?

 

А.С.-Д.: Також був худий, а ростом вони були однакові. Вовк коли його побачив, утішився, спитав Вацка, як його справи, обняв. Потім всі сміялись, сказали: – Дурний ти Вовк, чи ти не знаєш, що курка має слабенькі ребра?

 

А розкажи мені ще про ксьондза Наздровича з Болешина?

 

А.С.-Д.: Ксьондз Наздрович вважав, що все в костелі святих Петра і Павла, якому він відправляє служби є дуже гарним і все йому подобається. В мене немає жодних фотографій звідси, а працюючи там, мені допомагали Стас Вествалевич і Юзеф Сенкальський. Як я вже сказав, все що ми зробили ксьондзу дуже подобалося. Він нас добре кормив і цілий час повторював, що ми мало їмо. Ходив з нами на прогулянки, щоб ми не працювали занадто довго в костелі, бо це шкодить на очі. Вважав, що художникам треба розказувати пікантні анекдоти. Художники ж малюють голих жінок в академії і, тому, їм треба розповідати власне такі анекдоти. Пам’ятаю також інші історії. Отож ксьондз мав різних домашніх тваринок. Але мав ще й мавпу – невеличку, але як вона вискакувала на подвір’я то собаки відразу ховалися в будки. Та й не тільки собаки, втікали від неї і телята, і лошата, а також корови, а навіть коні. Мавпу треба було пильнувати, щоб не влізла до стайні, бо як тільки вона там потрапляла, відразу вскакувала на коня. Кінь був прив’язаний і потів зі страху, бо вона лазила по ньому. Під час обіду мавпа сиділа на спинці крісла і гладила ксьондза по голові. Ксьондз Наздрович так любив звірят, що колись сказав нам так: – Ви тут дуже гарно попрацювали. Все мені подобається, от ще тільки там, з того боку, намалюйте мені Рай, але в Раю людей не малюйте – тільки самі звірята. Дуже Вас прошу.

 

То кажеш, що ксьондз Наздрович трохи хотів поправити світ, який створив Господь? А скажи мені, коли ти виконав свій перший вітраж?

 

А.С.-Д.: Властиво, перші мої спроби по виготовленні вітражів я розпочав спільно з Людвіком Ґардовським у 1945 році в Металургійній академії в Барбурці з нагоди студентського свята. Біля входу, в стіні холу була ніша і, щоб її закрити ми намалювали на кальці святу Варвару і зробили освітлення. Як це зображення побачив тодішній ректор Ґоетль, то замовив у нас вітраж. Вітраж подобався також пані Желенській, в майстерні якої ми його виготовили. Потім прийшла нова влада і як тільки звільнили з посади ректора Ґоетля, відразу ж зник і вітраж з академії. Його перенесли до костелу святої Варвари, але в жодному вікні не умістили. А ще до пані Желенської приїжджав ще ксьондз Юзеф Бурда з села Тшебовіска, який також хотів зробити вітраж, але мав мало грошей для цього. Желенська повідомила його, що вона знає одного молодого художника, який недавно виконав дуже гарний вітраж, то може і йому зробить. Отак я почав робити вітражі для ксьондза Бурди, якими заповнив всі вікна його костелу. Це був перший костел, для якого я виготовляв вітражі. Працювалося мені там дуже добре. Ксьондз Бурда був також дуже веселою людиною, часто повторював мені: дивись скільки тут на подвір’ї бігає курок, індиків, качок – бери і їж. В костелі я працював трохи більше, ніж місяць, розмалював з колегами цілий костел, щоправда це був невеличкий храм. Господиня, яка готувала обіди – дуже старалася, щоденно було нове меню і страви ні разу не повторилися. Зі мною працювали також Юрек Єльський, Гелена Кожец, Юрій Новосільський, Стас Вествалевич, та ще один старший колега – Бєньковський. Був ще також пенсіонер, колишній податківець, а також пейзажист – Курч. Він намалював Ґнєзднінські врата на стіні, тобто інакше – Житіє святого Войцєха. Пам’ятаю з тієї праці, ще одну історію. Отож підходить до нас колишній староста костелу Адольф Здзярський – такий невисокий, лисий, вусатий, та й каже: наш ксьондз виглядає як помідорчик, такий приємний, добрий та товстенький. Однак, було б добре щось зробити, щоб прискорити обмін речовин в його організмі. Ось тут у когось і появилася ідея на витівку. На другий день ксьондз повністю змінився. Не прийшов на обід і на вечерю. Минув ще один день, потім ще один – ксьондз ходить по костелі – неспокійний, все оглядає, а на обіди не приходить. Каже, що весь час молиться. Коли на третій день нічого не змінилося, ми звернулись до колеги Анатолія, щоб він пішов до ксьондза та й поговорив з ним, чи щось сталося, бо невдовзі треба буде вже виїжджати, а тут така справа. Пішов він до ксьондза, на розмову, після чого, на наступний день появився на обіді ксьондз з двома пляшками вина та й розповідає нам, що з ним діялося протягом тих останніх днів. Отож три дні тому прийшов до нього наш колега Толік та й ніби жартома, ніби серйозно, каже до нього: – Знаєте що, отче пароху, я вибачаюсь, але на Вашому місці я б перевірив, що ми тут, у Вас в костелі малюємо, бо як приїде єпископ, то ще може і відмовитися костел святити. – Як я це почув – розповідає священик – то жахнувся та й питаю, а у чому справа? А Толік на те – Та в сумі, то все добре, ми всі стараємося якнайкраще костел помалювати. Але може ми щось не навмисно намалювали не по-католицьки. Ксьондз: як не по-католицьки? А той далі: Ну Ви ж отче знаєте, що Добжанський і Новосільський – це схизматики, Бєньковський – євангеліст, Курс – кальвініст, Леський взагалі атеїст, Гелена – сама не знає хто вона. Тільки я один тут чесний римо-католик, але, на жаль, я найменше знаю, що в костелі можна малювати. – Як я почув ці слова – продовжував ксьондз – то самі розумієте, що зі мною почало діятись. Почав я все перевіряти і мені здається, що все є в порядку, хоча хто-зна? Ось така була ситуація.

 

Після закінчення робіт в Тшебовській, де ти ще робив вітражі?

 

А.С.-Д.: Найбільше вітражів я зробив в Завєрчі. Є там величезний, неоготичний костел, в якому я виконав 36 вікон. Зайняло це мені кілька років. Ксьондзом тоді був там Боґуцький. Пам’ятаю, що була з ним наступна цікава історія. Колись він прийшов до мене та й каже: – Пане професоре, я хочу в неділю зробити зустріч костельної ради з Вами, бо деякі її члени мають до Вас питання і сумніви, то було б добре, що б Ви їм все пояснили. Також мають зауваги і побажання до Вашої праці. Хоча проект вітражів і був затверджений в курії і, по-моєму, все добре, все ж зустріньтесь з ними, щоб потім не було зайвих розмов. – Добре – відповів я йому. І в неділю, після служби, у великому залі, який був заставлений столами зі стравами відбулась зустріч художників – було нас біля 13 – з членами ради (більш-менш стільки ж). Після того як всі сіли, ксьондз-парох встав та й каже: дякую Вам – художникам за те, що Ви прийшли і просимо Вас терпеливо нас вислухати. Може деякі з наших зауваг буде недоречні, однак будемо вдячні, якщо ви їх візьме до уваги, або поясните, чому наші парафіяни не мають рації. Я встав та й кажу: – Всечеснійший отче, прошу задавати питання і ми охоче на них відповімо. Спочатку всі мовчали. А пізніше встав один старший пан, його прізвище було Пасєрбінський, це був аптекар, та й звернувся до свого сусіда такими словами: – Пане інженере, може Ви візьмете слово? Після чого той інженер задав нам питання: – Скажіть нам будь ласка, скільки Ви додаєте оліфи до фарби? А я йому відповідаю, що взагалі не додаємо оліфи до фарби. А тоді він подивився на зібраних переможним поглядом та й каже: – Ось бачите панове, не даремно ми тут зібралися, діється набагато гірше, ніж я думав. Я йому відповідаю: – Пане інженере, якщо у цьому справа, то можемо додавати оліфи стільки, скільки Ви захочете. І будемо її купувати в аптеці у пана Пасєрбінського, тільки у цьому випадку я не буду нести відповідальності, скільки часу розписи будуть триматися. – Як так? – питає мене. – А так – кажу – оліфою я малювати не вмію. Тоді інженер знову: – Тоді як Ви малюєте? І скільки часу без оліфи будуть триматися розписи? Я відповів, що розписи будуть триматися 100 років, якщо їх ніхто фізично не знищить. А з огляду на те, що штукатурка в костелі є високоякісною, то нічого розписам не зашкодить. Тоді інженер знову взявся за своє: – Це смішне, що Ви нам тут кажете, то ж ніхто з нас не перевірить Ваших слів, 100 років ніхто не живе. Я на те відповів, що перевірять Ваші діти, або внуки і питаю його: – Ви як інженер, якою ділянкою роботи займаєтеся? Він відповів, що санітарними мережами. Я продовжив такими словами: – Ви, пане інженере, на власному прикладі знаєте, що в туалеті стіни малюють олійними фарбами, і якщо фарба відпаде, то почне й штукатурка з-під неї сипатись. Що ж це означає? А те – продовжую, що, якщо б ми помалювали костел олійною фарбою, то невдовзі почнуть сипатися і розписи, і штукатурка. За таку роботу я гарантії більше, ніж на два роки давати не можу. Крім цього, за таку роботу взагалі не хотів би навіть братися. Після чого знову встав Пасєрбінський і сказав, що тут посеред них є юрист, і якщо Ви даєте такі гарантії, то може добре було б, щоб вони були не менші, як це записано в законодавстві. Я відповів такими словами: – Кілька днів тому був тут ксьондз з Мишкова (сусідня парафія), та й просив мене поради, що йому робити, бо в нього в костелі розписи лущаться і відпадають? Діється так тому, що йому цілий костел помалювали олійною фарбою, очевидно цього було мало, то й ще покрили лаком. – Не знаю який час гарантії дає закон, але наша праця буде триматися не менше, а скоріше всього набагато більше. Юрист, почав перевертати сторінки якоїсь книжки (потім виявилося, що це був будівельний кодекс), а пан Пасєрбінський питає його, ну і що там на цю тему є написане. На що юрист йому відповідає, що по-закону гарантія повинна бути два роки. Тоді я встав, та й кажу: – Отож, панове, маєте вибір, або даємо Вам на наші розписи два роки гарантії по-закону, або 100 років моєї гарантії, але без додавання до фарби оліфи. Що вибираєте? Після чого голос знову взяв Пасєрбінський: – Добре, не купуйте в мене оліфу, малюйте власним способом, не ризикуйте, адже найважливіше, що є гарантія, що ці розписи побачать наші діти і внуки.

 

А в Нисі, скільки ти вікон зробив?

 

А.С.-Д.: В Нисі було три вікна на хорах. Були це найбільші вікна, які я робив в житті – висотою дванадцять з половиною метрів, тобто як чотирьохповерхова кам’яниця. Вікна займали 106 квадратних метрів поверхні. Крім цього, там була маленька капличка Богородиці з одним маленьким віконцем, в котрій я зробив вітраж зі сценами з житія Матері Божої. А на тих трьох великих вікнах були композиції на тему Старого Заповіту із зображеннями пророків, потім ярус з апостолами, а потім – польських святих, та герби польських земель. Це був чудовий кафедральний собор XIV століття. З того часу більше не пригадується, якихось цікавих історій. Натомість, була там одна поважна справа. Отож, як прийшов час вставляти вітражі, виявилося, що в зображенні апостола Хоми та ще двох, або трьох інших треба було поправити і підмінити синє скло, забарвлене содою. Виявилося, що здалека, ці фрагменти були світлішими, ніж треба, а скло забарвлене окисом цинку – темніло. Це призвело до того, що появилися контрасти, яких в майстерні не було видно, оскільки з відстані 3 метрів все виглядає трохи інакше, ніж з 30. Окрім того, в костелі вікна виходять назовні, а сонячне світло, очевидно, є зовсім іншим, ніж світло ламп. Через це ми попросили ксьондза, щоб риштовання не знімали і зачекали, поки ми привеземо з Кракова нові кольорові фрагменти скла. Але ксьондз подивився та й каже: – Панове, це дрібниці, хто там зауважить те, про що Ви тут говорите. А риштовання я зніму, бо у цій красі, яку Ви зробили, я жодних помилок не бачу. Промовив я тоді до ксьондза, вважаю це з перспективи років, трохи не ввічливо, бо такими словами: – Але ангели побачать, що тут щось не пасує і вони знають, що ті, які робили вітражі, щось могли виконати краще. Однак мої аргументи ксьондза не переконали, риштовання зняли, а скельця, які треба було поміняти, по сьогодні чекають на корективи.

 

Скажи мені, це у цьому ж костелі в Нисі, було зображення голови ангела, яке потім потрапило до Австралії і постала з нього справа про «плагіат»?

 

А.С.-Д.: Мова тут йде про ангела зі «Святої Трійці» Старого Заповіту. Зображення того ангела було репродуковане в журналі «Польща», який роздавали на бортах польських авіалайнерів по цілому світу. А потім хтось використав це зображення як фірмовий знак великого показу моди в Австралії. Польський консул написав до мене, що організатори показу моди зробили це незаконно, бо не мали дозволу автора і, що можна подати на них в суд. Я відповів консулу, що, з огляду на велику відстань, судитися з ними не буду, але якщо він хоче, то має мій дозвіл подати справу до суду, а виграні гроші може переказати на потреби поляків в Австралії.

 

Скажи будь ласка, чи ти мав багато виставок?

 

А.С.-Д.: Моїх індивідуальних виставок відбулося бодай чотири. Дві у Кракові, одна в Перемишлі та остання в Катовицях. Та остання виставка була закрита після першого дня експонування, а її каталог конфіскували. Причини конфіскації каталогу один з урядовців мені так пояснював: що це не каталог а молитовник, а молитовників вони друкувати не будуть. Пізніше, будучи у Варшаві, я хотів цілий тираж цього каталогу викупити, бо він був призначений для макулатури. Однак, виявилося, що у варшавському Бюро виставок мистецтва ніхто взагалі не знав, що така виставка була, хоча я показував примірник каталогу, на обкладинці якого були вказані організатори: Союз художників, Товариство приятелів мистецтва і Центральне бюро виставок мистецтва. Отак і залишилось мені два екземпляри цього каталогу.

 

Ти колись розказував, що вітражі прийшли до Польщі з Азербайджану?

 

А.С.-Д.: Про це я довідався від одного азербайджанського художника, який був членом радянської делегації художників, що перебували в Союзі польських художників, а я був їхнім екскурсоводом. Азербайджанець показав мені матеріали, в яких були дати появи вітражів в Азербайджані. В цей час про щось таке нікому в Європі навіть не снилося. Він розповів мені також, яким чином вітражі потрапили від них на захід Європи – був це шлях через північну Африку й Іспанію, а далі Францію і Німеччину, а звідти вже вони прийшли до Польщі. Другий шлях вітражів йшов через Балкани. Вітражі були також і на Русі, але з огляду на історичні події, вони в церквах не збереглися.

 

Коли ти бачився з тим художником, чи розмовляли ви про техніку виконання вітражів?

 

А.С.-Д.: Так, я йому розповідав, що кожний фрагмент скла проходить через руки митця біля десяти разів: спочатку треба вибрати колір, потім прикласти шаблон, вирізати, аж тоді поскладати всі фрагменти в одне. Треба ще перевірити чи всі фрагменти підходять один одному, а потім нарисувати графіку, випалити скло в печі, патинувати і знову випалити і ще раз перевірити, щойно тоді можна все оправити.

 

Що значить патинувати?

 

А.С.-Д.: Якщо художник хоче зробити тіні на склі, то скло треба покрити патиною, через яку пізніше світло проходить як через негатив.

 

А рисувати треба перед патинуванням?

 

А.С.-Д.: Спочатку треба зробити рисунок, лише потім приходить час на перше випалювання. Рідко коли, в ситуації, якщо графіка зроблена дуже міцно і добре, так щоб її пізніше не змила патина, можна все зробити тільки одним випалюванням.


| ГОЛОВНА | КОНТАКТ | НОВИНИ | ХУДОЖНИК | ТВОРЧIСТЬ | КАТАЛОГИ I ДРУКИ | ФIЛЬМИ | ВИСТАВКИ | ПАТРОНАТИ | Deep. © 2011-2017