PL  RU  EN  FR  UA  SR

ІКОНОСТАС СВІТЛА


АДАМ СТАЛОНИ-ДОБЖАНСЬКИЙ




СПОГАДИ ДИТИНСТВА МОЛОДШОЇ СЕСТРИ МИТЦЯ ПРО ЖИТТЯ В БІЛОРУСІЇ І В УКРАЇНІ АЛЕВТИНИ СТАЛОНИ-ДОБЖАНСЬКОЇ

Я народилась 1906 року в Білорусії, в місті Чериків. Це було повітове містечко, невелике, але розлоге, на високому березі повільної і широкої ріки Сож, що несла свої води до Дніпра. Містечко пахло садками і рікою, лугами і сосновими борами, які чудово шуміли влітку і зимою. Мої батьки – єдині, найкращі, найгарніші. Фелікс і Анна завжди зі мною, не відходять, що свідчить про нашу велику близькість – а роки, що минули після Їх смерті – це тільки формальність. Мої брати – Адамчик і Сеньо, те що вони вже сиві, не має жодного значення. Я надалі бачу великий, дерев’яний, одноповерховий дім, великі двері, вікна, ґанок з дерев’яними колонами, високі сходи. Бачу подвір’я, стайню, стодолу, хлів і собачу будку. А на високому стовпі – голуб’ятник. Через вікно, по драбині, біжу в садок. Яблуня Адамчика має кремові яблука, а Сені – червоні з пасками. Мої – рожеві. Мали ми також свій маленький садочок, який самі обробляли, а з квіток робили парфуми. Далі – великий сад: сливки, вишні, барбарис, малина, смородина. За хвірткою – урвище з м’якою, пахучою травою, по якій ми скочувалися аж до мосту і дороги. За дорогою старі верби і величезна ріка. Коні й корови по коліна у воді, п’ють її, не поспішаючи. Повно качок і гусей. І рибалки з вудками. Біля берегу, на ланцюзі наш човен. Татусь влітку возив нас з мамою і тіткою уверх по ріці, за місто. Назад човен плив сам, поволі, з течією. Часом плюснула велика риба і далеко-широко розходилися по ріці круги.

 

 

1914 – війна! Безперервний ланцюг незлічених возів з далекої Польщі, втікають перед німцями. Наша мамуся і всі в місті, хто як міг, помагали їм. 1917 – революція. Ніхто нічого не знає, але страх щораз більший! Подібно в Україні не має голоду. Там, в Прилуках, живе наша бабуся і друга тітка, мають власний дім. Знайшовся один відважний, який нас довіз до розташованої понад 100 верст станції, в обмін на віз і пару коней. Так закінчилося дитинство, але ще та небезпечна дорога, для нас – дітей була цікавою новинкою.

 

Кордон, обшук, німці. Ми вчепились своєї мамусі. Ніхто не знає, коли буде поїзд на південь. Їде тільки безліч платформ з чорноземом з України до Німеччини. Не швидко ми заїхали до Прилук, під Полтаву. Інше місто, інша менша річка, інший дім. Широкий, великий сад, перед будинком росте величезний горіх, під ним стоїть стіл і «літня кухня» в садку. На дерева можна було залізти дуже легко. Як же були ми здивовані, коли побачили, що на одній яблуні ростуть різні яблука, а на груші – різні грушки. Так умів наш дідусь, мамусі тато – Корній Коваленко. Закінчилась німецька окупація. Щохвилі стукають кулемети... нова влада. Мало хто знав, яка. Найстрашніше, коли не було жодної... тоді ночами треба було сидіти в забарикадованому льосі. Раптом ми стали дорослими... З молодшим братом ми старалися здобути пашу для корови, яка нас кормила. На вулицях збирали рештки сіна і соломи на зиму. Старший брат, у тому часі чотирнадцятилітній Адамчик, рубав дерево, копав торф, грузив навіть вагони. Тоді також підірвав своє серце. Але не все було дорослим – було теля. Ми навчили його перескакувати через пліт. Узимку, коли вже закінчилася праця, їздили на санках, які тягнуло теля. Як настали теплі дні, ми пололи поля і так заробляли на життя. Платили нам хлібом, салом і сіллю. Сіль була найціннішою. Восени, коли дні ставали коротші, мій старший брат Адамчик ходив «в інститут», тобто до майстерні знайомої малярки, де він та кілька його колег, «для себе» малювали мертву натуру і портрети при світлі нафтової лампи.

 

У цей час, моя бідна Мама лежала зі страшними карбункулами на спині від недоїдання. Я знайшла знахаря. «Не переживай, – сказав мені – як закінчиться те, що тобі дав, назбирай пелюстки нагідок, залий спиртом, роби компреси, а коли чиряки будуть дозрівати – витискай і знову клади компреси». Коли Мамуся лежала, я була господинею – мені тоді вже минало шістнадцять літ, я вміла видоїти корову і спекти хліб. Вечорами я ходила в школу, книжок не було, їх мені заміняв Батько.

 

Прилуки – розлогі, без кінця і краю сади та вулиці. Ще ширших вулиць я ніде не бачила. Великі площі, дві великі церкви та ще дві менші – далеко, на окраїнах міста. На великому, білому соборі величезний купол з трьома входами та величними колонами. Високо, назовні, над карнизами були ледве видимі старі ікони. І, власне ці образи, самі відновилися. В ясний, сонячний, ярмарковий день на очах цілого міста стали вони виразні і кольорові. Було це у переддень до того, як собор мали замінити на кінотеатр. Зібралася міліція, начальство, пожежники притягли драбини, «спеціалісти»... і виявилося, що ніхто тих ікон не відновлював, були на них старі тріщини та павутиння з павуками в кутках. Пам’ятаю те все, а також і те, що того дня я поміняла мами жакет на сіль.


| ГОЛОВНА | КОНТАКТ | НОВИНИ | ХУДОЖНИК | ТВОРЧIСТЬ | КАТАЛОГИ I ДРУКИ | ФIЛЬМИ | ВИСТАВКИ | ПАТРОНАТИ | Deep. © 2011-2017